Мені 43. Ще нещодавно я була постійною клієнткою улюбленого салону краси, де оновлювала нігті раз на 2-3 тижні, постійно змінювала стрижку та колір волосся, потім ходили з подругами по магазинах, куnували сукні, які одягали рази 2 максимум. Діти вже мали свої сім’ї, а ми з чоловіком жили життям, яке перервалося з народженням сина та доньки. Ми знову відчували себе молодими та безтурботними. Несподівано я різко подорослішала, а потім за пару днів і nостаріла.
Не стало мого тата, а через 2 місяці він і маму покликав до себе, адже мої старі і дня один без одного жити не могли. Саме тоді я відчула себе старою, а тяжкість невимовних слів, невиконаних мною обіцянок і незроблених дзвінків тиснули мене так, що мені здавалося, ніби я під ними навіть почала горбитися. Я згадала, як часто не піднімала слухавку, коли дзвонили батьки. Адже я тоді нічим важливим не займалася: пила каву з подружками, розмовляла з чоловіком або просто дивилася телевізор. Я згадала, як так їм і не доnомогла з розсадженням картоплі, а зараз я готова з ранку до ночі горбатитися на городі, аби батьки були поруч.
Я часто зараз їжджу до батьків… частіше, ніж за їхнього життя, коли вони самі дзвонили і звали мене до себе… Я часто сиджу поруч із двома горбками, розповідаю все, що вони так хотіли почути за життя, перепрошую за те, що злилася, коли мама забувала якісь дрібниці, коли тато ставив одне й те саме питання кілька разів. Нещодавно я помітила, що і моя дочка спілкується зі мною неохоче. Мені від цього стало дуже боляче, адже в її поведінці я бачу себе і відчуваю біль своїх батьків. Я часто сиджу біля їх могилок і усвідомлюю, що більше ніколи не почую поради від батьків, більше ніколи мене не обіймуть руки, які найбільше на світі мене любили…