Я ледве терпіла чоловіка-песиміста, але нещодавно він за нашого 5-річного сина говорив про своїх батьків таке, що це для мене стало останньою краплею.

Валера завжди був такою буркотливою людиною. У нього життя тільки в чорному кольорі, все йому не так і все чомусь йому в чомусь винні та зобов’язані. Він бурчав завжди і з будь якого приводу. То в нашому місті мало підприємств та гарної роботи. А якщо є робота, то тільки за коnійки з поганим начальником. Він ніколи надовго в одному місці не затримувався. Або йому не подобався сам начальник, який вимагав реально працювати. Або йому просто ставало на стільки лінь, що він робив усе, щоб його звільнили.

Advertisements

Але нещодавно знайшов роботу вахтером. Тут все легко і просто-сидиш весь день перед телевізором і пропускаєш людей у будівлю. Валера тримався за цю роботу, адже це мрія, а не робота. А я підробляю медсестрою у ліkарні. Найсильніше, що мене зараз турбує так це те, як наш син сприйматиме своїх батьків, коли виросте. Адже сам Валера при нашому 5-річному сині так говорить про своїх батьків: -Так якби вони були баrаті, то давно вже могли б мене кудись угору по блату влаштувати.

Та якби батьки більше доnомагали, то довелося менше працювати. Вони ж батьки, вони ж мають… Але якщо посудити збоку, то ми з Валерою нічого грандіозного не досягли. Самі ми теж можемо синові золоті гори обіцяти. Що ж він потім про нас говоритиме? Я більше не могла витримувати постійний негатив від чоловіка. Почуття давно пішли, я за ці роки про всіх такі гидоти наслухалася. Тому, коли розлучилася і залишилася вдома лише із сином – полегшено видихнула. Через півроку я зустріла гарного чоловіка. Саме в ньому я відчула, що світ не чорний, а різнобарвний і такий добрий.

Advertisements