Я працювала в Італії останні 15 років свого життя. Вирушила туди, коли син вже вступив до університету. За цей час, на надіслані мною гроші, син закінчив навчання, одружився, побудував новий будинок поруч із нашим старим, купив автомобіль. Коли я приїхала, була вражена — усе змінилося до невпізнання. Цього року в травні померла моя синьйора, яку я доглядала п’ять років. Оскільки нову роботу не вдалося знайти, я вирішила приїхати додому хоча б на літо, а далі вже побачити, як складеться життя.
Я приїхала наприкінці червня, але за ці два місяці зрозуміла, що проживання з дітьми мене розчарувало. У своєму власному будинку я почувалася чужою і зайвою. Син цілими днями на роботі, а невістка в декреті вдома з дитиною. Вона практично ігнорувала мене, уникала, вранці навіть не віталася. Спершу я думала, що їй просто незвично, що вона звикає до мене. Але на свій День народження зрозуміла, що це не так.
Ми святкували 22 серпня, запросила сватів. Під час розмови сваха запитала мене, коли я знову поїду за кордон. Я чесно відповіла, що не знаю, а, можливо, більше не поїду. Після цього розмова закінчилася. Я пішла на кухню, щоб принести страви, і випадково почула розмову свахи з невісткою. Сваха порадила не поспішати зносити наш старий будинок, мовляв, якщо я не повернуся до Італії, то де я житиму?
Я ледь не втратила свідомість. Стільки років на чужині, працюючи для власного гніздечка, а тепер мої ж діти хочуть позбутися мене у моєму домі. Я зовсім не знаю, що робити далі. Чи їхати знову до Італії й заробляти на нове житло, чи вказати дітям на їхнє місце і відстояти своє?