Віка сиділа в палаті й дивилася на маленьке личко новонародженого, не знаючи, як сказати всім, що ця дитина не її. Всі вже чекали на неї перед пологовим будинком — чоловік, родичі, усі раділи народженню. Раптом до палати зайшла медсестра:
— Вас уже зачекалися. Не хочете показати дитину рідним? — з усмішкою запитала вона, ніжно поглядаючи на Віку та малюка.
— Це не моя дитина, — несподівано для себе вимовила Віка. — Його мати народила в той самий день, що і я. Вона відмовилася від сина одразу після народження. А я свою донечку народила годиною пізніше. Ви мені принесли чужу дитину.
Медсестра здивовано розширила очі. За всі роки роботи такого ще не траплялося. Вона знала, що в житті бувають різні випадки, але цей — особливий. Віке швидко принесли її дівчинку.
Як тільки вона взяла доньку на руки, відчула, що це її рідна дитина. Вона ніжно обійняла дівчинку і вийшла з нею до чоловіка.
— Все добре? Ти якось затрималася… — схвильовано запитав чоловік, коли вони вже були в машині.
— Ой, якби ти знав… — відповіла Віка. Вдома вона розповіла йому про все, що сталося. Вони довго говорили про цей дивовижний випадок, обговорювали долю і те, що це могло означати.
Через місяць у їхній родині з’явився ще один маленький член — братик для Аліни. Вони усиновили того хлопчика, від якого відмовилася його біологічна мати, і тепер у маленької Аліни був брат-двійня.